ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………3-4
РОЗДІЛ 1.
Взаємовідносини між великими державами Європи напередодні 
війни…………………………………………………………………..5-6
1.1.    Утворення Троїстого союзу…………………………………5-6
1.2.    Утворення Антанти…………………………………………..7-8
1.3. Балканські війни…………………………………………………9-10
РОЗДІЛ 2.
Становлення основ нової післявоєнної Європи…………………….11
2.1. Паризька мирна конференція та її рішення…………………….12-13
2.2. Ліга націй…………………………………………………………14
2.3. Версальсько-Вашингтонська система договорів як основи повоєнного облаштування світу………………………………………………………...15
РОЗДІЛ 3.
Європа в міжвоєнний період…………………………………………16-23
ВИСНОВКИ………………………………………………………….24
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………25
ДОДАТКИ 

ВСТУП

Європі ХХ ст. властиві вияви варварства, які, напевне, приголомшили б і найдикіших варварів. За доби, коли знаряддя конструктивних змін набагато перевершили все відоме раніше, європейці змирилися з низкою конфліктів, які знищили більше людських життів, ніж усі борюкання попередніх історичних періодів. Зокрема, дві світові війни 1914-1918 та 1939-1945 рр. були спустошливі над усяку міру і поширились на всю земну кулю. Але головне їхнє вогнище містилось, безперечно, в Європі. Ба більше, протягом життя двох омитих кров’ю світових воєн поколінь дві держави з найчисленнішим у Європі населенням стали жертвою кривавих політичних режимів, чия ненависть, звернена на власний народ, винищила навіть більше десятків мільйонів людей, ніж війни, які вони розпалили. 
Актуальність роботи викликана значимістю самої події, яку багато істориків небезпідставно називають рубіжною подією XX століття.
На рівні буденної суспільної свідомості заявлена для дослідження проблематика актуалізується і тим, що 2014 рік — рік 100-річчя початку Першої світової війни. А це — додатковий імпульс для істориків, аби «заглянути у святці», осягнути витоки цього першого в історії людства глобального збройного конфлікту, його головні події та далекосяжні наслідки як для світової цивілізації, так і для нашої вітчизняної історії.
Мета роботи полягає у більш детальному та комплексному дослідженні як самої Великої війни, так і її впливу на хід світової історії.
Для реалізації мети були вирішені такі завдання:
- відображення не тільки головних змістових ліній світової та вітчизняної історії першої чверті історичного XX століття; 
- висвітлення впливу Великої війни на розвиток озброєнь, становлення нових держав та формування української модерної нації, революційні катаклізми перших повоєнних років;
- проаналізовано проблематику українського державотворення і національно-визвольного руху у контексті європейської та світової історії. 
Предмет роботи – Європа до та після І світової війни, а об’єктом – політичний розвиток Європи.
Практична спрямованість даної роботи проявляється у тому, що Перша світова війна залишила помітний слід в історії західних українських земель. З розпадом Австро-Угорщини галичани, буковинці та закарпатські українці зробили спробу утвердити тут українську державність. Однак, через поразку національно-визвольних змагань, весь міжвоєнний період змушені були терпіти на своїй території владу новопосталих Польщі, Чехословаччини та боярської Румунії.
У роботі висвітлюється проблема цивілізаційного розлому українських земель напередодні війни та української загальнонаціональної української трагедії у роки Першої світової війни та соборності України під час Української революції, яку прискорила війни. Проблема ця, як свідчать останні події в Україні, не втратила своєї актуальності і через сотню років.

РОЗДІЛ І.
Взаємовідносини між великими державами Європи напередодні війни

1.1.    Утворення Троїстого союзу
Перша світова війна 1914—1918 pp. стала результатом різкого загострення протистояння і взаємовідносин між великими державами тогочасного світу, які групувалися в два військово-політичні блоки — Антанту та Троїстий союз.
У міжнародних конфліктах кінця XIX ст. головну роль відігравали Німеччина, яка перемогла Францію у війні 1870-1871 років і претендувала на світову гегемонію, та Англія, що прагнула зберегти і розширити свої колонії. Активну зовнішню політику проводили Франція, США, Японія, Росія, кожна з яких хотіла забезпечити свої економічні, політичні і військово-стратегічні інтереси за рахунок сусідніх держав.
Першим кроком на шляху створення Троїстого союзу стало укладення в 1873 р. угоди про «Союз трьох імператорів» Німеччина, Австро-Угорщина і Росія, які підписали її з метою ізоляції перш за все Франції, зобов'язувались у разі нападу на одну з цих держав виробити «спільну лінію поведінки»(4. 36). Однак Росія не бажала війни з Францією, не хотіла посилення Німецької імперії на континенті також Англія. Тому рейхсканцлер Отто фон Бісмарк узяв рішучий курс на зближення з Австро-Угорщиною, а потім Італією. У результаті в 1879 р. був підписаний австро-німецький союз. Водночас, здійснюючи політику «подвійної дипломатії», Бісмарк у 1881 р. пішов на відновлення «Союзу трьох імператорів», який тепер був перш за все угодою про нейтралітет. При поновленні цього договору в 1884 р. Росія зробила роз'яснення, що дотримання нейтралітету Росією можливе тільки у разі нападу Франції на Німеччину, а не навпаки.
У цей час також загострилися англо-французькі колоніальні протиріччя в Єгипті. Франція у 1881 р. здійснила збройне загарбання Тунісу. Це змусило Італію кинутися в обійми Німеччини. Але Бісмарк дав зрозуміти, що «з Риму шлях у Берлін лежить через Відень», тобто Німеччина згодна на союз з Італією лише разом з Австро-Угорщиною. Поступово в Римі схилилися до союзу з Німеччиною та Австро-Угорщиною. У Відні пішли на союз з Італією, оскільки він забезпечував тил Австро-Угорщині у разі її війни з Росією. У результаті 20 грання 1882 р. був підписаний союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією, який дістав назву Троїстого союзу Договір було укладено на п'ять років, але кожного наступної п'ятиріччя він поновлювався і проіснував до 1915 р. (після другої Балканської війни до нього приєдналася Болгарія). Три держави, які підписали союзний договір, домовилися: у разі неспровокованого нападу Франції на Італію остання матиме воєнну підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, а в разі нападу Франції на Німеччину — Італія підтримає Німеччину. Договір також зобов'язував усіх учасників Троїстого союзу дотримуватися доброзичливого нейтралітету в разі війни з будь-якою іншою країною, крім Франції, і надавати воєнну допомогу, якщо на одного з них нападуть одразу дві великі держави. Так утворився перший військово-політичний союз великих держав Європи.
Троїстий союз був спрямований, з одного боку, проти Франції, а, з другого, проти Росії. Тому він логічно викликав зближення цих двох держав, яке поклало початок складанню ще одного військово-політичного блоку в Європі.

1.2.    Утворення Антанти 

У 1891 р. між Францією та Росією був підписаний консультативний пакт, а в 1892 р. — таємна військова конвенція, ратифікована в 1893- 1894 рр. Вона передбачала взаємну допомогу союзних армій у випадку, якщо Франція зазнає нападу з боку Німеччини або Італії, чи якщо на Росію нападе Німеччина або Австро-Угорщина. Франція у випадку війни проти Німеччини виставляла на німецькому кордоні армію кількістю 1.3 млн. чол., а Росія – від 700 до 800 тис. чоловік. Англія, використовуючи своє острівне становище і могутній флот, поки що залишалася позаблоковою державою, здійснюючи свою традиційну політику «блискучої ізоляції».
Однак німецька колоніальна експансія і посилення позицій Німеччини змусили Англію шукати союзників, що привело до помітного пожвавлення на початку XX ст. англо-французьких взаємин. Після обопільних візитів у 1903 р. англійського короля Едуарда VII в Париж і президента Франції Луб’є в Лондон між обома країнами у квітні 1904 р. була підписана угода, яка називалася «сердечною» — Антанта. 
Франція відмовилася від своїх претензій у Судані та Єгипті, а Англія зобов'язувалася підтримувати французькі територіальні претензії в Марокко. Договір 1904 р. мав характер неприкритої угоди про поділ колоній між Англією і Францією і був важливим кроком у підготовці до війни з Німеччиною.
Після створення англо-французької Антанти в 1904 р. британський уряд усі зусилля спрямував на те, щоб втягнути в антинімецьку коаліцію Росію, яка, за прагматичними міркуваннями англійських дипломатів, після поразки в російсько-японській війні стала більш поступливою. Царський уряд, як і передбачали у Лондоні, погодився на переговори, що вже на початку 1906 р. дали свої плоди у вигляді англо-французької позики для Росії, яка поповнила царську казну майже на мільярд карбованців.
31 серпня 1907 р. була підписана англо-російська конвенція про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Іран поділявся на три зони: Північний визнавався сферою впливу Росії, Південно-Східний – Англії, а Центральний проголошувався нейтральною зоною. Афганістан (з деякими застереженнями) ставав сферою впливу Англії. Над Тибетом визнавався сюзеренітет Китаю, проте фактично англійський капітал зберіг там багато привілеїв.
Угода 1907 р. завершила створення троїстої Антанти у складі Англії, Франції і Росії, що фактично означало готовність цих держав до війни з Троїстим союзом. Уже в ході Першої світової війни до Антанти приєдналися Італія (1915), Румунія (1916), США (1917). На початку війни був також підписаний єдиний договір між Англією, Росію та Францією.(8. 1023)

1.3. Балканські війни

У 1910-1911 рр., коли Туреччина була втягнута в війну з Італією, а в Македонії та Албанії посилилася національно-визвольна боротьба, склалася сприятлива ситуація для створення антитурецького союзу балканських держав. Основою Балканського союзу стала підписана у березні 1912 р. болгаро-сербська угода, яка передбачала спільний виступ проти Османської імперії і поділ її європейських територій. Однак обидві сторони не змогли домовитися про майбутній кордон в Македонії, яка мала бути поділена на дві частини. У травні 1912 р. Болгарія підписала оборонну союзну угоду з Грецією, у якій також не було визначено кордону між ними. Створення Балканського союзу для війни з турками завершилося укладенням усної угоди між Болгарією і Чорногорією. Наслідком цих подій стали дві Балканські війни
Першу Балканську війну проти Османської імперії на початку жовтня 1912 р. розпочала Чорногорія, а через тиждень виступили союзники. Болгарська армія одержала ряд перемог і зупинилася за 40 км від Стамбула. Була оточена фортеця Адріанополь. Сербські війська розгромили турецьку армію в Македонії і визволили більшу частину Албанії, Греки завдали поразок турецьким військам у Фессалії та Епірі й визволили м. Салоніки. Турки запросили перемир'я. Переговори відбувалися в Лондоні. Але зволікання з боку Османської імперії призвели до відновлення на початку 1913 р. військових дій на Балканах. Втративши міста Адріанополь і Яніну, турки відновили переговори і 29 травня 1913 р. підписали в Лондоні мирний договір. Османська імперія віддала країнам Балканського союзу всі свої володіння на північ від лінії Епос — Мідія й острови в Егейському морі. Перемога союзних армій мала прогресивне значення, і сприяла також утворенню незалежних Македонії та Албанії.
Однак союзники не поділили визволених від Османської імперії земель і, підбурювані Австро-Угорщиною та Німеччиною, які добивалися ліквідації Балканського союзу, розв'язали другу Балканську війну. Оскільки Сербії не вдалося отримати виходу до моря, вона зажадала перегляду сербсько-болгарської угоди про поділ Македонії, більша частина якої була зайнята сербськими і грецькими військами. Болгарія ж наполягала на виконані попередніх угод. 30 червня 1913 р. цар Фердинанд наказав болгарським військам перейти в наступ проти сербів і греків у Македонії. Проти Болгарії виступила Румунія, війська якої окупували Добруджу і дійшли до Софії. Війну Болгарії оголосила також Османська імперія, яка зуміла повернути собі Адріанополь. Болгарська армія змушена була капітулювати. 10 серпня 1913 р. в Бухаресті був підписаний мирний договір. До Румунії відійшла Південна Добруджа, а Сербія і Греція поділили між собою майже всю Македонію. Між Портою і Болгарією було укладено окремий договір, за яким остання повертала Адріанополь з прилеглою областю.
Внаслідок двох воєн на Балканах відбулися суттєві територіальні зміни. Площа Болгарії збільшилася на 16 тис. кв. км. Територія і населення Сербії зросли вдвоє. Розміри Чорногорії збільшились у 1,5 рази. Сербія і Чорногорія відтепер мали спільний кордон. До Греції відійшли Південна Македонія, Західна Фракія й острів Кріт. Її територія подвоїлась, а населення зросло з 2,7 млн. до 4,6 млн. чоловік. Балканські війни зумовили нове піднесення боротьби за національне визволення народів Балканського півострова. Разом з тим, внаслідок війни 1913 р. Балканський союз розпався. Відбулося також остаточне перегрупування сил на міжнародній арені напередодні Першої світової війни: Болгарія перейшла до австро-німецького блоку, в Османській імперії зміцнилися позиції Німеччини, Румунія тяжіла до країн Антанти, Сербія встановила тісні зв'язки з Росією. (8.978)
Перша світова війна стала продовженням тієї політики, яку вели імперіалістичні держави у передвоєнний період. Вкрай загострилися колоніальні суперечності. Поділ Європи на два ворогуючих табори — означав неминучість воєнного конфлікту.

РОЗДІЛ ІІ.
Становлення основ нової післявоєнної Європи

Світова війна 1914 — 1918 рр., яка з позиції її масштабів, задіяних ресурсів і різноплановості впливів уповні справедливо отримала назву Великої, різко загострила суперечності політичного, економічного, суспільного, духовно-ментального і навіть ідеологічного характеру. Вся сукупність заходів державного регулювання в галузі виробництва та споживання, що впроваджувалася у воюючих державах у 1914 — 1918 рр., не могла зняти внутрішньополітичних проблем, які зростали. Війна закінчилася перемогою Антанти і, тому, постала потреба проведення мирної конференції (див. додаток 2).

2.1. Паризька мирна конференція та її рішення

Конференція розпочала роботу 18 січня 1919 року за участю представників 32 країн. У Париж з'їхалися понад тисячу делегатів, але були відсутні посланці Німеччини і Радянської Росії. Усі важливі питання вирішувала «Рада десяти», до якої утішиш керівники урядів і міністри закордонних справ США, Великобританії, Франції, Італії і Японії. Потім була створена «Рада чотирьох» у складі тільки глав урядів Великобританії, США, Франції, Італії. Діяла також «Рада п'яти», яка складалася з міністрів закордонних справ. Однак основні рішення приймалися на вузьких нарадах президентом США Вільсоном, прем'єр-міністром Англії Ллойд Джорджем і керівником французького уряду Клемансо у результаті досягнутих між ними компромісів.(7.45).
Головним на Паризькій конференції стало питання мирного договору з Німеччиною. Він був підписаний у Дзеркальному зал і Великого Версальського палацу 28 червня 1919 року і одержав назву Версальського. Відповідно до нього встановлювалися кордони Німеччини з сусідніми державами. Франції поверталися Ельзас і Лотарингія, а Бельгії передавалися округи Мальмеді та Ейпен. Була створена Рейнська демілітаризована зона, до якої ввійшли землі на лівому березі і смуга шириною 50 км на правому березі р. Рейн. У межах зони заборонялося тримати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення. Франція одержала у власність вугільний басейн Саарської області з правом Німеччини викупити його, якщо ця область буде приєднана до неї. На 15 років управління Сааром передавалося Лізі Напій, після чого питання його державної приналежності мав вирішити плебісцит. Польщі поверталася частина Верхньої Сілезії, а м. Гданськ проголошувалося «вільним містом під управлінням Ліги Націй». Частина Померанії. Західної Пруссії і м. Познань також відходили до Польщі. Німеччина відмовлялася від прав на Мемель (Клайпеду), який у 1923 р. возз'єднувався з Литвою. Німеччина позбавлялася всіх колоній і відмовлялася від прав і привілеїв у Китаї, їй було заборонено мати армію понад 100 тис. чоловік, важку артилерію, танки, військову авіацію, підводний флот; Відмінялася загальна військова повинність, а армія мала комплектуватися на добровільних засадах. Німеччина до 1 травня 1922 р. повинна була сплатити державам-переможницям 20 млрд. золотих марок репарацій.
На Паризькій конференції були укладені також мирні договори з союзниками Німеччини (Австрією, Болгарією, Угорщиною, Туреччиною), які зафіксували міждержавні кордони у зв'язку з утворенням нових держав у Центральній і Південно-Східній Європі (див. додаток 1).

2.2. Ліга націй

Складовою частиною Версальського та всіх інших договорів був статут Ліга націй — міжнародної міжурядової організації, яка мала забезпечити міжнародне співробітництво і безпеку в світі. Головними органами Ліги стали Асамблея і Рада. Кожний член Ліги мав у Асамблеї один голос. Рада складалася з постійних членів (основні союзні держави) і чотирьох непостійних, яких призначала Асамблея. Усі рішення Асамблеї і Ради приймалися одноголосно. Члени Ліги націй брали на себе зобов’язання поважати державний суверенітет і не застосовувати зброю у міжнародних конфліктах. Провідну роль у Лізі з самого початку стали відігравати Англія і Франція. Сенат США відмовився ратифікувати Версальський договір у зв’язку з їх небажанням вступати до Ліги націй. У серпні 1921 р. Між США і Німеччиною був укладений двохсторонній мирний договір, який не містив статей про Лігу націй.
У цілому Версальський та інші договори стали основою післявоєнної системи мирного врегулювання. Вони змушені були враховувати положення та засади ленінського Декрету про мир від 25 жовтня 1917 р. І базувалися на основі так званих «14 пунктів» Вільсона, що знайшли відображення у посланні американського президента конгресу від 8 січня 1918 р. (3.1).

2.3. Версальсько-Вашингтонська система договорів як основи повоєнного облаштування світу

Вироблені на Паризькій, а потім і Вашингтонській конференціях нові принципи міжнародного співіснування одержали назву Версальсько-Вашингтонської системи. Вона не ліквідувала всіх суперечностей, а лише тимчасово послабила старі і породила нові (між переможцями і переможеними, між країнами-переможницями, між державами Заходу та радянською Росією тощо). Головне, що у контексті підведення підсумків Першої світової війни були зафіксовані, підтверджені й закріплені системою договорів нові геополітичні зміни у Європі та світі. По-перше, припинили існування чотири великі імперії — Російська, Австро-Угорська, Німецька, Османська. По-друге, виникла низка нових європейських держав у Центрально-Східній Європі. По-третє, вперше утворилися соціалістичні радянські держави нового типу. По-четверте, були суттєво змінені, перекроєні в інтересах держав-переможниць і новостворених країн кордони в Європі. Все це принципово змінило розстановку сил як на європейській, так і на міжнародній арені й визначило нові важливі тенденції розвитку всієї системи міжнародних відносин, які кардинально вплинули на їх еволюцію в міжвоєнний період. 

РОЗДІЛ 3.
Європа в міжвоєнний період

Попри перемогу західних демократій, найдинамічнішим політичним наслідком Великої війни став антизахідний, антиліберальний, антидемократичний монстр тоталітаризму. Цей термін викували італійські фашисти, аби схарактеризувати свої сподівання, проте з 1928 р. його почали вживати для опису тих спільних рис, що об’єднували і фашизм, і комунізм. Після придушення Радянської Угорщини Радянська Росія (1917-1922) та її наступник  —  СРСР (з 1923 р.)  —  довго залишалася єдиною комуністичною державою, і її вплив виявився незмірно могутнім. Головні фашистські режими постали в Італії (1922 р.), Німеччині (1933 р.) та Іспанії (1936 р.) 15.
Уявлення про тоталітаризм відкинули і комуністи, і фашисти, тобто самі тоталітаристи. Йому судилося стати політичним футбольним м’ячем за часів "холодної війни", і не всі західні вчені та політологи вважали його за слушне. Тоталітаризм не привабив тих дослідників, хто вимагав охайних, бездоганних моделей, і тих, хто ототожнював політичні феномени з соціальними силами. Тоталітаризм  —  це прокляття, огидний "релятивізм" для всіх, хто вважає, буцімто тільки фашизм чи комунізм становить джерело зла. З іншого боку, цей термін ревно обстоюють ті європейці, які на власній шкурі довідались, що означає як комунізм, так і фашизм. Комунізм та фашизм ніколи не були тотожні; кожен з цих режимів зазнавав еволюції і кожен породив розмаїтих нащадків. Але вони мають між собою набагато більше спільного, ніж ладні припустити їхні прихильники. Спільні риси фашизму і комунізму утворюють довгий список. Одне з визначальних досліджень у цій царині постулює так званий "синдром із шести пунктів". Але шести пунктів не досить:
Націонал-соціалістична ідеологія. І комунізм, і фашизм  — радикальні рухи, що сформували ідеології, які проповідували суміш націоналістичних та соціалістичних елементів. Протягом 1920-х років більшовики мало-помалу ослабили свої інтернаціоналістичні принципи і натомість засвоїли характерні постулати крайнього російського націоналізму. За Сталіна той ідеологічний покруч був класифікований як націонал-більшовизм. Тієї самої доби й німецькі нацисти модифіковували соціалістичні елементи своєї ідеології. В обох випадках соціал-націоналістична і націонал-соціалістична суміші стабілізувались одночасно  —  1934 р.
На усвідомленому рівні і комуністів, і фашистів привчали наголошувати на різниці між ними. З іншого боку, коли їх просили узагальнити свої переконання, вони давали разюче схожі відповіді. Один казав: "Для нас, радянських патріотів, батьківщина і комунізм злилися в одне нерозривне ціле". А другий висловився так: "Наш рух опанував боягузливий марксизм і виділив з нього [справжнє] значення соціалізму. Він, крім того, відібрав націоналізм у боягузливих буржуазних партій. Кинувши те й те в казан нашого способу життя, синтез дав чистий, мов кристал, результат —  німецький націонал-соціалізм". Адже недарма люди, що зазнали на собі впливу таких орацій, схильні говорити про комуністів як "червоних фашистів", а про фашистів як про "коричневих комуністів".
Псевдонауковість. І комуністи, і фашисти претендують, начебто спирають свої ідеології на фундаментальні наукові закони, які нібито визначають розвиток людського суспільства. Комуністи покликаються на свою версію "наукового марксизму", чи то історичного матеріалізму, а нацисти  —  на євгеніку та науку про людські раси. І в тому, і в тому випадку їхні наукові методи та відкриття не мають широкого незалежного підтвердження.
Утопічна мета. Всі тоталітаристи виплекують в уяві образ нової людини, яка створить новий лад, очищений від усіх попередніх вад. Характер цієї уявної картини різний. Це може бути й остання, безкласова стадія чистого комунізму, як проповідують марксисти-ленінці, і расистський, вільний від євреїв арійський рай нацистів, або ж відновлена псевдоісторична Римська імперія в Італії. Побудова нового ладу  —  завдання, яке виправдовує всі жертви й жорстокості теперішнього режиму.
Дуалістична партія-держава. Здобувши владу, тоталітарна партія створює в межах свого апарату органи, які дублюють усі наявні інституції та контролюють їхню діяльність. Державні структури обертаються на прості механізми виконання партійних наказів. Дуалістична диктаторська система мала куди глибшу природу, ніж можна виснувати зі знайомої, проте хибної фрази про "однопартійну державну систему" (див. додаток III, с. 1369).
Фюрерство, або ж вождизм. Тоталітарні партії функціонують на суто ієрархічній основі. Вони вимагають рабської покори від своїх пересічних членів і насаджують культ непогрішного партійного лідера, джерела всілякої мудрості та добра: фюрера, вождя, дуче, каудильйо або "великого керманича". Ленін цурався такого культу, проте він став головним елементом як сталінізму, так і гітлеризму.
Гангстеризм. Чимало спостерігачів помітили величезну схожість між поводженням тоталітарних еліт і поводженням професійних кримінальних спільнот. Гангстери здобувають паразитарну владу над суспільством, "захищаючи" його від насильства, яке самі й породили. Звичайно вони тероризують як членів своїх банд, так і жертв, і знищують усіх конкурентів. Вони маніпулюють правом і, зберігаючи поважний фасад респектабельності, використовують шантаж та вимагання для контролю над усіма місцевими організаціями.
Бюрократизм. Усі тоталітарні режими потребують великого війська бюрократів для комплектації роздутих і дубльованих органів партії-держави. Ця нова бюрократія створює можливості швидкого просування цілим зграям пристосуванців найрізноманітнішого соціального походження. Цілком залежна від партії, бюрократія, безперечно, становить єдину соціальну верству, інтереси якої збігаються з інтересами режиму. Водночас для бюрократії характерна наявність кількох конкурентних "центрів влади", приховане суперництво яких становить єдину можливу форму реального політичного життя.
Пропаґанда. Тоталітарна пропаґанда великою мірою завдячує новітнім методам масової реклами з допомогою навівання. Вона використовує емоційні символи, son et lumiure, звук і світло, політизоване мистецтво та монументальну архітектуру, принцип "великої брехні", її безсоромна демагогія спрямована на вразливі і спраглі помсти елементи суспільства, позбавлені соціальної опори внаслідок бурхливих хвиль війни та модернізації.
Естетика сили. Тоталітарні партії насаджують фактичну монополію в мистецтві, створюючи естетичне середовище, яке уславлює керівну партію, звеличує зв’язок партії з народом, бавиться героїчними образами національних міфів, тішиться маніакальними фантазіями величі. Італійські фашисти, німецькі нацисти, радянські комуністи —  всі вони полюбляли зображувати величні портрети вождя, ставити велетенські скульптурні постаті м’язистих робітників, хвалькувато споруджувати ультраґрандіозні громадські будівлі.
Діалектичний ворог. Жоден тоталітарний режим не може сподіватися на леґітимацію власних лихих задумів, не вигадавши протилежного зла, яке треба поборювати. Піднесення фашизму в Європі стало дарунком небес для комуністів, що за інших обставин могли б виправдовуватись, покликаючись хіба що на таке далеке зло, як лібералізм, імперіалізм та колоніалізм. Фашисти повсякчас виправдовували себе, розводячись про хрестовий похід проти більшовизму, комуністи  —  про "боротьбу з фашизмом". Ці суперечності між тоталітарними режимами стали рушієм ненависті й конфліктів, породжених самим тоталітаризмом.
Психологія ненависті. Тоталітарні режими підняли емоційну температуру, б’ючи в бубни ненависті проти зовнішніх і внутрішніх "ворогів". Чесні супротивники або шановані опоненти не існують. У фашистському репертуарі список очолювали євреї та комуністи, в комуністичному репертуарі нещадно розпинали фашистів і поплічників капіталізму  — куркулів та вигаданих саботажників.
Попередня цензура. Тоталітарна ідеологія не може існувати без абсолютного цензурного контролю всіх джерел інформації. Не досить не дати розголосу небажаним думкам або фактам, —  необхідно заздалегідь підготувати всі   дані, яким дозволено циркулювати.
Геноцид та примус. Тоталітарні режими йдуть шляхом політичного насильства далі всіх попередніх меж. Вони організовують розгорнуту мережу політичної поліції та служб безпеки —  спершу задля знищення всіх супротивників та небажаних елементів, а згодом для вигадування тих супротивників, щоб поліційна машинерія функціонувала й далі. Геноцидні кампанії проти (невинних) соціальних та расових "ворогів" зміцнюють віру в ідеологічні претензії та утримують населення в стані постійного страху. Масові арешти та розстріли, концентраційні табори, принагідні вбивства  — річ звичайна.
Колективізм. Тоталітарні режими наголошують на всіх різновидах діяльності, які зміцнюють колективні зв’язки і ослаблюють родину та індивідуальну ідентичність. Державні дитячі садки, "соціальне мистецтво", рухи молоді, партійні ритуали, військові паради та мундири для окремих груп населення —  все це забезпечує підтримку високого рівня соціальної дисципліни та конформістської поведінки. У фашистській Італії була заснована система партійних корпорацій, які заступили всі колишні профспілкові організації та об’єднання роботодавців, а 1939 р. зайняли нижню палату Національних зборів.
Мілітаризм. Тоталітарні режими звичайно перебільшували "зовнішню загрозу" або вигадували її, піднімаючи громадян на захист батьківщини. Переозброєння мало найвищий економічний пріоритет. Під партійним контролем збройні сили держави мали монополію на зброю та високий соціальний престиж. Наступальні воєнні плани завжди видавали за оборонні.
Універсалізм. Тоталітарні режими функціонують на основі припущення, що їхня система коли-небудь пошириться на всю земну кулю. Комуністичні ідеологи вважають, буцімто марксизм-ленінізм має "науковий" характер, отже, його можна застосувати скрізь. Нацисти крокували під гаслом: "Denn heute gehört uns Deutschland,/Und morgen die ganze Welt" ("Нам нині належить Німеччина, а завтра  — цілий світ").
Зневага до ліберальної демократії. Всі тоталітаристи зневажають ліберальну демократію за її гуманізм, за віру в компроміс та співіснування, за її комерційний дух і за притаманну їй прихильність до права і традицій.
Моральний нігілізм. Усі тоталітаристи дотримуються думки, що мета виправдовує засоби. "Моральний нігілізм,  — писав один британський спостерігач, —  не тільки головна прикмета націонал-соціалізму, а й головна спільна риса націонал-соціалізму і більшовизму". (8. 978-982).
Сутність тоталітаризму, власне, й визначають названі вище спільні риси, властиві основним тоталітарним режимам, і слушність цього твердження аж ніяк не залежить від розмаїтих інтелектуальних та політичних ігор, задля яких вдаються до тоталітаризму.
Але комунізм і фашизм вочевидь різняться джерелами своєї самоідентичності.  Комуністи цупко тримаються за ідею класової боротьби, нацисти  —  за збереження расової чистоти. Крім того, є важлива різниця і в соціально-економічній сфері. Фашисти дбали про недоторканність приватної власності й намагались прихилити великих промисловців до своєї справи, натомість комуністи скасували більшість різновидів приватної власності. Вони націоналізували промисловість, колективізували сільське господарство, запровадили централізоване командне планування. Саме ці заходи дають підстави вважати комунізм за найвищу форму тоталітаризму.
Звичайно, можна стверджувати, що "тотальний контроль за людьми", якого часом вимагав тоталітаризм,  —  просто виплід чиєїсь уяви. Тоталітарні утопії і тоталітарна дійсність  —  різні речі.  Ґандіозні тоталітарні схеми часто дуже неефективні. Тоталітаризм —  це не так досягнення режимів, як їхні амбіції. Ба більше, хвороба тоталітаризму сама породжує свої антитіла. Великі утиски часто надихають на героїчний опір. Проповідь облудної філософії іноді виховує людей високих моральних принципів. Найрішучіші антикомуністи були колишніми комуністами. Найшляхетніші антифашисти були щирими німецькими, італійськими та іспанськими патріотами.
З погляду історії одне з найцікавіших питань полягає в тому, якою саме мірою комунізм і фашизм живили один одного. До 1914 р. головні складники обох рухів  —  соціалізм, марксизм, націоналізм, расизм та автократія —  траплялись у різних комбінаціях по всій Європі. Проте комунізм викристалізувався перший. Він утвердився 1917 р., набагато випередивши перші очевидні вияви фашизму. Отже, комуністів треба вважати за лідерів, а фашистів  —  за здібних учнів. А питання ось яке: чи можна випередження в часі ототожнити з причинно-наслідковим  зв’язком? Чи був фашизм просто хрестовим походом за порятунок світу від більшовизму, як гадали більшість його прихильників? Чого саме набралися фашисти від комуйістів? Адже важко заперечити, що Бела Кун дав режимові Хорті його raison d’être, сенс існування. Загальноіталійський страйк у жовтні 1922 р. під керівництвом комуністів дав Муссоліні змогу виправдатися за свій "похід на Рим". Саме сила комуністів на вулицях та у виборчих кабінках спонукала переляканих німецьких консерваторів передати владу Гітлерові.
Але це ще далеко не все. Фашисти, як і комуністи, уславились на весь світ як ошуканці, і їхніх заяв не треба сприймати надто поважно. Беніто Муссоліні (1883-1945),   колишній видавець соціалістичної газети "Avanti!" ("Вперед!"), автор  псевдомарксистської праці про класову боротьбу (1912 р.), марнотратник і вуличний забіяка, не мав твердих політичних принципів. Він не вагався використати свої загони fascisti спершу для допомоги націоналістам, які 1920 р. брутально захопили Фіуме (Рієку), потім для підтримки ліберального блоку Джолітті на загальних виборах 1921 р., а згодом для вбивства лідера соціалістів Маттеотті. А незадовго до повалення конституційної монархії він проголосив себе її прихильником. У такій тактиці годі шукати ідеологічної послідовності: Муссоліні лише намагався скористатися колотнечею, яку сам допоміг почати.
Те саме можна сказати й про незвичайні і напрочуд успішні дії Муссоліні в жовтні 1922 р. Спершу доклавши рук до хаосу, який призвів до загального страйку, він потім дав телеграму королеві, ультимативно вимагаючи посади прем’єр-міністра.   Король мав би знехтувати телеграму, проте він такого не вчинив. Муссоліні не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили. "Похід на Рим,  —  писав провідний італійський історик,  —  був спокійною залізничною подорожжю, після якої відбулась невеличка демонстрація,  —  і це все внаслідок особистого запрошення монарха". Через багато років, коли режим Муссоліні опинився у великій скруті, Адольф Гітлер наполягав на його порятунку. "Зрештою,  —  нібито сказав фюрер,  —  саме дуче показав нам, що можливе все". А Муссоліні показав, що можна повалити ліберальну демократію і почати другий страшний раунд європейської "тотальної війни".(8. 984).

ВИСНОВКИ

Перша світова війна, 100-річчя початку якої припадає на 2014 рік., недарма названа головною подією ХХ ст. Вона відкрила період грандіозних соціальних потрясінь і катаклізмів, які змінили світ до невпізнанності, змусили людство задуматися над багатьма аспектами існування цивілізації.
Війна показала крихкість і взаємозалежність світу і суттєво прискорила процеси становлення єдиної глобальної цивілізації. Європа, як найбільш розвинута частина людства, після такого всесвітнього божевілля, що не вкладалося у рамки раціонального світогляду, втратила моральний авторитет і почала втрачати лідируючі позиції у світі. Разом з тим, війна дала шанс цілому ряду «неісторичних народів», у тому числі й українському, розпочати будувати «свою хату», тобто власну державність. Для народів Центральної та Східної Європи спроба була успішною. Однак для української нації вона закінчилась невдачею. 
Попри перемогу західних демократій, найдинамічнішим політичним наслідком Великої війни став антизахідний, антиліберальний, антидемократичний монстр тоталітаризму. Цей термін викували італійські фашисти, аби схарактеризувати свої сподівання, проте з 1928 р. його почали вживати для опису тих спільних рис, що об’єднували і фашизм, і комунізм. Після придушення Радянської Угорщини Радянська Росія (1917-1922) та її наступник  —  СРСР (з 1923 р.)  —  довго залишалася єдиною комуністичною державою, і її вплив виявився незмірно могутнім. Головні фашистські режими постали в Італії (1922 р.), Німеччині (1933 р.) та Іспанії (1936 р.).
Таким чином, наслідки І світової війни були відчутними аж до кінця ХХ століття. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Історія України. Всесвітня історія. Програма курсів для старшої про¬фільної школи. Поглиблене вивчення. 10—11 класи Електронний ресурс. Режим доступу // — mon.gov.ua.
2.    Історія України. Всесвітня історія. Програмидля зовнішнього неза¬лежного оцінювання. Електронний ресурс. Режим доступу // — http:// tcstportal.gov.ua/preparc_hist/; http://testportal.gov.ua/prcparc_whist/
3.    14 пунктів В.Вільсона представлена конгресу США 8 січня 1918 р. Електронний ресурс. Режим доступу//- http://die.academic.ru/dic.nsl;/ ruwiki/1193724
4.    Бжезінський 3. Велика шахівниця. — Львів — Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 2000. - 236с.
5.    Бойко О.Д. Історія України. Навч, посіб. 3-тє вип., доп.
6.    Велика війна 1914-1918 pp. і Україна. Упорядник Олександр Реєнт. — К.: ТО В «Видавництво «Кліо», 2013. — 784 с.
7.    Дейвіс Норман. Європа: Історія/ Пер, з англ. П.Таращук, О.Коваленко. K: Основи, 2000. — 1464 с.
8.    Троян С.С., Федорак В.Ф. І світова війна в історії людства та України. Навчальний посібник та програма курсу за вибором для старшої профільної школи. – Чернівці: Місто, 2014.