ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. 

Зародження козацького повстанського руху на Україні.

РОЗДІЛ 2. 

Козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського.

РОЗДІЛ 3. 

Козацька війна під проводом Северина Наливайка.

РОЗДІЛ 4. 

Наслідки козацьких повстань кінця XVI ст. 

РОЗДІЛ 5. 

Боротьба козаків з нападами турецько-татарських військ. Хотинська війна та її наслідки.

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних»[22;с. 164], усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство, надихає громадян України на боротьбу з російськими загарбниками за цілісність кордонів нашої держави.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Запорозька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини XVI ст. до 1775 року. Утворення Запорозької Січі пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом. З історичних джерел відомо, що за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 спустошливих набігів ординців на українські землі, а з 1600 по 1647 р. таких наскоків було 70.  В останні десятиліття XVI ст. завершується процес формування козацтва, визначення його особливого статусу в українському суспільстві, особливої ролі й значення в його історії. На цей час воно, за словами M. C. Грушевського, "не тільки скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливовою суспільною верствою, але й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності раг ехсеllence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську" [18; с. 66].

На тому широкому життєвому просторі, що створився завдяки військовій активності козацтва в Придніпрянській Україні, зростали національні сили, здатні протистояти і татарсько-турецькій аґресії, і польсько-шляхетській експансії. Придніпров'я і вся лісостепова смуга від Дністра до Орелі густо вкривалася селами й містами, відбувався інтенсивний соціально-економічний розвиток цих земель, розпочалося духовне й культурне відродження українського народу. Справді, в цей час відбувалося цивілізування ще недавно запустілого й дикого краю, але це зовсім не було заслугою шляхетської Польщі, її цивілізаторською місією, як це намагалися довести польські історики. Це безперечна заслуга козацтва, його військової сили й доблесті. Саме воно, сказати б, вершило реконкісту на Україні, і те населення, яке йшло за ним на захищені землі, ставало його опорою і резервом у боротьбі із зовнішніми ворогами.

Козаками серед козаків, сказати б, найповнішим втіленням самої суті козацтва були для народу запорожці, в чому відобразилася особлива роль Запорозької Січі в історії українського козацтва та його визвольних борінь. Адже це справді було народне військо і за своєю соціально-історичною природою, і за змістом та спрямуванням своїх діянь. 

Актуальність проблеми випливає із завдань дослідження військових походів козаків, коли була втрачена державність, але ще зберігалося українське військо, розвиток якого відбивав поступ суспільства та державні традиції народу. Головною складовою частиною українського війська був козацький стан, який самочинно виник у процесі боротьби з кримсько-турецькою експансією.

Вивчаючи козацькі часи, історики радянської доби зосереджували основну увагу на дослідженні козацьких повстань, трактуючи їх як антифеодальні (хоча феодальних відносин на той час у Речі Посполитій вже не було) та спрямовані на возз’єднання з російським народом, чого також не було (принаймні джерела про це свідчать достатньо переконливо). Тепер ці повстання трактуються як боротьба за відродження державності, що випливає з недостатнього розуміння тогочасної ментальності та простого перенесення реалій ХХ ст. у XVІ – першу половину XVІІ ст. Боротьба козацьких військ проти кримсько-турецької експансії залишилася на маргінезі козацької історії, і то, переважно, періоду Гетьманщини (завдяки працям О.Апанович, Г.Сергієнка, О.Оглобліна, В.Заруби). Між тим, козацька військова організація виникла саме у ході оборони південних кордонів проти татаро-турецької експансії і сформувалася в період найбільших військових успіхів у цій боротьбі на переломі ХVІ-XVІІ ст. Ці проблеми досліджували тільки М.Алекберлі та В.Сергійчук. 

Матеріали дослідження є актуальними для подальшого вивчення як історії козацького повстанського руху, так і вітчизняної історії українського суспільства другої половини XVІ – початку XVІІ ст. 

Предметом дослідження є рівень військової справи в українських землях та участь українського народу у протистоянні татаро-турецький експансії у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст., а об’єктом – бойові дії козацького війська.  

Метою роботи є вивчення рівня військової справи в українських землях у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст., її рівня і якості, структури та організації козацьких військ, а також аналіз і уточнення участі українського народу у протистоянні турецько-татарській експансії  і місця цієї боротьби в європейській історії. 

Реалізація мети досягається шляхом вирішення наступних завдань:

– аналізу джерел та висвітлення історіографії чільних проблем даного періоду;

– викладу основних тенденцій та закономірностей взаємин між Річчю Посполитою, Оттоманською Портою, Московською державою та їх васалами у другій половині XVІ – першій половині XVІІ ст. і впливу цих взаємин на долю українських земель;

– визначення ролі Кримського ханства як політичного фактору у Північному Причорномор’ї;

– аналізу впливу на політику держав Східної Європи українського та російського козацтва,

– аналізу застосування військ у ході боротьби з кримсько-турецькою експансією, зокрема в сухопутних та морських виправах, у молдовських та угорських походах, уточнення їх причин, деталей, специфіки стратегії і тактики сторін.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період другої половини XVІ – початку XVІІ ст.: час від загибелі князя Дмитра Байди-Вишневецького (1563) до смерті гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1622) – період становлення козацької військової організації, останнього злету військових формувань українських князів і найбільших успіхів у протистоянні татаро-турецькій експансії. 

Методика дослідження базується на поєднанні порівняльного, проблемно-хронологічного, аналітичного методів та методів періодизації і класифікації. 

Теоретична та практична цінність роботи полягає у можливості використання отриманих результатів при написанні узагальнюючих праць, на уроках історії у школі. Зроблені висновки і узагальнення допоможуть оцінити значення боротьби українського народу  проти іноземних поневолювачів  у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст.

РОЗДІЛ 1.

Зародження козацького повстанського руху на Україні

Загарбання Польщею майже всієї України призвело до посилення феодально-кріпосницького та національного гніту. На селі зросли розміри панщини, уведено нові натуральні та грошові повинності, які й без того були непосильними. Здирству панів не було меж. Історик Гнат Хоткевич писав: «Панщина... — ідеал поміщика — 7 день у тиждень і 24 години на добу». Не кращою була ситуація й в українських містах: від панських утисків потерпали міщани, передусім купці й ремісники. Українцям було найгірше за польського панування: магдебурзьке право поширювалося тільки на католиків, посади в органах міського самоврядування могли займати лише поляки чи німці. Послаблення королівської влади призвело до повного свавілля феодальної знаті. Магнати (або, як їх іще називали, королів'ята) поводилися у своїх маєтках та замках як королі: вони нападали на беззахисні села й містечка, відбираючи один в одного землі, маєтки, майно.

Ще більше загострилася ситуація в Україні після Берестейської унії 1596 року. Та козаки, селяни, міщани, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати все ж залишилися вірними православ'ю. Від національних, феодальних та релігійних утисків селяни й городяни тікали на Запорізьку Січ, де їхніми надійними союзниками й захисниками завжди були козаки.

Джерела не підтверджують загальноприйняту тезу про суцільну демократичну базу козацтва і його формування переважно з селян-утікачів від панського гніту. Якраз останніх у цей період в його складі можна побачити чи не найменше. Більш правдоподібною виглядає теза С.Леп’явка про формування козацтва на базі різноманітних нижчих військових станів Великого князівства Литовського: панцирних і путних бояр, замкових слуг. У другій половині XVІ ст. в рядах козацтва значний відсоток складали родові козаки, а також шляхта, особливо дрібна, яка мала можливість висунутися тільки у козацькому середовищі. Серед козацьких вождів другої половини XVІ ст. майже всі були шляхтичами (князі Б.Ружинський, О.Ружинський, М.Ружинський, К.Ружинський, а також Я.Бадовський, І.Свірговський, Я.Оришевський, К.Косинський, Г.Лобода, С.Кішка ). Зміни у соціальній базі формування війська почалися тільки в процесі другої козацької війни під проводом С.Наливайка. Тоді поповнення війська відбувалося переважно за рахунок міщанства. 

Чисельність козацького війська росла повільно. 1574 р. І.Свірговський привів у Молдову військо з 1400 козаків. 1577 р. гетьман Шах для походу у Молдову зібрав  початково 6 сотень, залишивши три сотні на Січі. Долучивши загони з прикордоння, він разом з Підковою вторгнувся в Молдову з 1200 козаками. С.Зборовський зібрав 3 тисяч (1584), Л.Чорнинський – кілька сотень (1587), К.Косинський під П’яткою 1593 р. мав 5 тисяч з 26 гарматами. Г.Лобода у 1593 р. привів під Київ 4 тисяч Е.Ляссота оцінив сили козаків у 3-5 тисяч (1594). Найбільше число козаків було при об’єднанні сил Г.Лободи та С.Наливайка перед походом у Молдову в жовтні 1594 р. – 12 тисяч. Весною 1596 р. козаки Г.Лободи, С.Наливайка, М.Шаули, К.Кремпського, С.Підвисоцького та Ф.Полоуса разом не перевищували 6 тисяч. Для походу на Москву П.Конашевич-Сагайдачний зібрав близько 20 тисяч війська. Я.Неродич-Бородавка зібрав у 1621 р. майже 50 тисяч козаків. Реєстр війська під Хотином налічував 41520 осіб. 

Реєстрові та нереєстрові козаки мали однакову організаційну структуру. Поряд з гетьманом були генеральні старшини: суддя, осавул, писар, обозний і хорунжий. Напевно був і бунчужний. Військо поділялося на полки, які мали назву за прізвищем полковника. Окремі гетьмани мали іменні гетьманські полки. Інші гетьмани мали менші підрозділи – роти чи сотні. При полковниках також були осавули, писар, хорунжий і обозний, званий отаманом. Полк складався з п’яти сотень. На практиці це означало 500-800 козаків, не рахуючи джур-пахолків, рідше – до тисячі. Часом у складі полку виділялися підрозділи з двох-трьох сотень, очолені осавулами. Сотні називалися за прізвищем сотника. Вони ділилися на десятки, які носили прізвища десятників. 

Перші покоління козаків носили дідівське озброєння – легкі захисні панцири, байдани, колонтарі, бехтерці, шоломи. Були озброєні списами, шаблями і луками. Лук, не поступаючись у далекобійності та ефективності вогнепальній зброї, мав у 10 разів більшу скорострільність і забезпечував кращу кучність стрільби. Однак козацтво вчасно оцінило ефективність вогнепальної зброї, тому йшло постійне насичення нею війська. Маючи за основного суперника кримських ординців з їх легким озброєнням, козаки почали відмовлятися від захисного озброєння або обмежуватися його легкими видами (байдани та колонтарі). Козацька піхота діяла переважно під захистом вагенбургу (укріплення з обозних возів) або ж під прикриттям кінноти. Тому серед неї переважали мушкетери, витіснивши пікінерів, які були мало придатні до військових дій в умовах Дикого поля або молдовських походів. Козацька піхота прославилася у морських походах, при штурмі турецьких фортець, висадці десантів та інших блискавичних операціях. Військо мало польову артилерію (20-30 гармат) та дрібнокаліберну артилерію (фальконети) на чайках. Польовими укріпленнями прикрито козацькі форпости та Запорозьку Січ. Козаки зводили польові укріплення, володіли мистецтвом інженерної атаки фортець та були знайомі з технікою мінної війни.

Утворення Запорізької Січі та формування українського козацтва активно сприяло піднесенню боротьби проти національно-релігійного гніту та кріпосницьких порядків. Утікачі, які ставали козаками, не тільки поповнювали запорізьке воїнство чисельно, а й приносили та активізували на Січі антипольські настрої. Між козацтвом та іншими верствами населення України — селянами, городянами, православним духовенством — установилися міцні зв'язки.

Боротьба козацтва в перших його виступах виявляла яскравий національно-визвольний характер і відразу ж дістала відгук і гарячу підтримку широких народних мас.    

РОЗДІЛ 2.

Козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського

 

Перше велике селянсько-козацьке повстання, яке охопило Поділля, Волинь і Київщину, почалося 1591 року. На боротьбу проти магнатів і шляхти разом із козаками й селянами піднялося населення деяких міст. Очолив козацько-селянське повстання Криштоф Косинський, гетьман українського реєстрового козацтва. Про самого керівника повстання історикам відомо не дуже багато. За мужність і військовий талант у боротьбі з ворогами він дістав серед січового товариства ім'я «заслуженого козака». [20; с. 147]

Спровокувало повстання свавілля білоцерківського старости                         Я. Острозького, який не допустив К. Косинського до землі й маєтку, дарованих йому польським королем за службу. Це дуже обурило Косинського. Зібравши загін козаків, він вирушив проти панів. До козаків приєдналися повсталі селяни-втікачі й городяни. Повстанці штурмом оволоділи замком Я. Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи. Козаки та їхні союзники захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, київський замок. Повстання перекинулося на Брацлавщину. Тож повстання набуло нового характеру: від помсти за особисту образу К. Косинського до загального національно-визвольного повстання. Усі міста й повіти, які займав К. Косинський, присягали на вірність гетьманові й Війську Запорізькому. Селян-утікачів, які виступили на боці К. Косинського, гетьман оголошував вільними козаками.

Наляканий розмахом повстання, польський король оголосив шляхетське рушення, у якому взяли участь магнати й феодали Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Край був переведений у воєнний стан. Шляхетське військо очолили Я. Острозький та черкаський староста О. Вишневецький. 23 січня 1593 року польські війська й повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком П'яткою на Волині (тепер Чуднівського району Житомирської області). Шляхетська армія була добре озброєна, основну її силу становила важка кіннота — закуті в лати гусари, угорська піхота та артилерія. Більша частина повстанців — селяни й міщани — були озброєні кілками, ціпами, вилами, рідко хто мав вогнепальну зброю.

Протягом тижня тривала кривава битва. Великих утрат зазнали обидві сторони, тому розпочали переговори, унаслідок яких була підписана угода. За нею козаки брали на себе зобов'язання:

• повного «послушанства королю»;

• скинути з гетьманства К. Косинського;

• виписати з реєстру всіх, хто був занесений до нього під час повстання. Крім того, вони не мали права:

• самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами;

• жити на магнатських і шляхетських територіях;

• здійснювати бойові походи.

Прагнучи заручитися підтримкою московського царя, К. Косинський звернувся до нього по допомогу. Цар, зв'язаний московсько-шведською війною, не міг активно втручатися в справи козаків, але надіслав на Січ гроші й припаси та видав царський указ, згідно з яким донські козаки мали надати допомогу запорожцям.

У травні 1593 року козаки на чолі з К. Косинським виступили із Запоріжжя й узяли в облогу черкаський замок О. Вишневецького. Становище обложених було дуже скрутним, козаки обстрілювали місто як із суходолу, так і з річки (частина повстанців розташувалася в човнах на Дніпрі). Поява запорожців біля Черкас підняла селян на нове повстання проти панського гніту й закріпачення. Оточений у замку, О. Вишневецький удався до підступу й хитрощів: він запросив гетьмана до себе на переговори. У складі загону зі 150 козаків            К. Косинський прибув до Черкас, де під час переговорів його підступно вбили слуги О. Вишневецького.

Шляхта розбила рештки повстанців. Козаки змушені були зняти облогу й відступити на Січ.

РОЗДІЛ 3.

Козацька війна під проводом Северина Наливайка

1594 року козацько-селянські виступи набули нової сили. Повстанців очолив Северин Наливайко.

Коли каральні польські загони залили кров'ю Україну, С. Наливайко полишив службу й створив озброєний загін. На допомогу Наливайкові прийшли запорожці разом з гетьманом Григорієм Лободою.

У жовтні 1594 року визвольний рух охопив усю Брацлавщину, Київщину й Волинь. Козацько-селянське військо, яке налічувало 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міста. Повстанський рух перекинувся на Білорусь. Боротьба під проводом С. Наливайка істотно відрізнялася від попередніх повстань не тільки масштабами, а й соціальною базою.

Щоб розширити територію повстання, козацькі ватажки поділили сили й рушили в різні частини Польсько-Литовської держави. Навесні 1595 року повстанці на чолі із С. Наливайком повели наступ на Луцьк, а потім повернули на Могилів, щоб підняти білоруське й польське селянство.

Другий загін під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від панів, а потім і далі на північ по Дніпру — на з'єднання із С. Наливайком. Такий широкий розмах повстання загрожував самому існуванню Речі Посполитої.

Польський король знову оголосив посполите рушення. На допомогу був закликаний литовський гетьман Радзивілл. Стати на чолі каральної експедиції проти повстанців доручено відомому польському полководцю Станіславу Жолкевському. Польський стратег намагався розбити козацькі сили поодинці. Водночас він підтримував таємне листування з різними козацькими керівниками про припинення воєнних дій та ізоляцію С. Наливайка.

Козацьким загонам все ж таки вдалося з'єднатися, але перед потужнішою силою шляхетського війська вони були змушені відступати.

Щоб урятувати жінок, дітей і старих, які перебували в козацькому таборі, С. Наливайко вирішив вийти на Лівобережжя й шукати захисту на території Московської держави. Але під Лубнами польська кіннота відрізала повстанцям шлях до відступу. Оточені в урочищі Солониця, козаки й селяни приготувалися до оборони. Повстанці оточили свій табір возами в чотири ряди, побудували вал, викопали рів, на висотах поставили гармати.

Кілька разів поляки безуспішно штурмували козацькі укріплення. Уночі повстанці робили сміливі вилазки, унаслідок яких польські вояки зазнавали великих утрат. Облога табору тривала два тижні (травень - червень 1596 року). Становище і козаків, і шляхти було надзвичайно тяжким. Не стало їжі, фуражу, повстанці були відрізані від води.

Тоді С. Жолкевськии удався до хитрощів. Два дні важкі польські гармати обстрілювали табір повстанців, спричиняючи великі жертви серед них, а потім поляки розпочали переговори, обіцяючи повсталим амністію.

У таборі козаків почався розкол. Козаки схопили й стратили гетьмана        Г. Лободу, який хотів знайти порозуміння з ворогом, але й прибічники              Г. Лободи не залишилися в боргу — вони підступно захопили поранених          С. Наливайка та М. Шаулу й видали їх шляхті.

Станіслав Жолкевський не дотримав свого лицарського слова, за його наказом більшість учасників повстання, що були в таборі, перебито.                   С. Наливайка та ще шістьох керівників повстання відправили до Варшави, де 1597 року після жорстоких тортур їх стратили. За одними даними, Северинові Наливайку зітнули голову, після чого він був четвертований, а шматки його тіла порозвішували по всьому місту, за іншими — він був спалений живцем.

Повстання С. Наливайка… була перша справді серйозна спроба національно-визвольного повстання. [23; с. 259]

РОЗДІЛ 4.

Наслідки козацьких повстань кінця XVI ст.

Козацько-селянські повстання, що відбулися в 1591-1596 pp., завершили собою перше сторіччя існування Козаччини. Вони виявили:

• можливість успішних спільних дій козаків, селян, міщан і дрібної шляхти, серед яких козацтво поступово перетворювалося на провідну силу соціальної та національно-визвольної боротьби;

• зростання національної свідомості українського народу, загартування його волі, набуття досвіду боротьби;

• значну неорганізованість і внутрішню роз'єднаність козацтва (ці чинники врешті-решт стали фатальними — саме вони зумовлювали поразку повстанців). Після кожної перемоги шляхетських військ українські землі потопали в крові. Краща зброя, вишколеність, дисципліна та організація польського війська взяли гору. Шляхта розбила козацько-селянські загони, їхні рештки відступили на Запоріжжя;

• стримування посилення польського національного, феодального і релігійного гніту;

• вдале досягнення відновлення української православної церкви;

• ріст козацьких привілеїв;

• підготовку грунту для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.

РОЗДІЛ 5.

Боротьба козаків з нападами турецько-татарських військ. 

Хотинська війна та її наслідки

Провідною силою в боротьбі з турецько-татарською агресією стало українське козацтво. Щоб дати відсіч ворогові й визволити побратимів, козаки здійснювали сміливі морські и сухопутні походи на Крим і турецькі фортеці.

Протистояти сильному й небезпечному ворогові могли тільки добре обізнані у військовій справі та спеціально підготовлені вояки. У численних походах і боях козаки перетворили військову справу на самобутнє мистецтво.

Козаки самі робили засідки на татар, перехоплювали їхні каравани й поверталися додому з багатою здобиччю. З часом козацькі загони виходили в «Дике поле» й уступали у відкритий бій з ординцями. Для цього вони миттю зводили неприступну фортецю зі скутих ланцюгами та засипаних землею возів. Татарська кіннота не могла увірватися до козацького табору, а запорожцям у цей час було зручно вести прицільний вогонь по нападниках.

Наприкінці XVI ст. запорожці вславилися походами на Крим і Туреччину. Козацькі походи дивували тогочасних свідків, які розносили славу про козаків далеко за межі України. Козаки здійснили низку сміливих морських походів проти турків і татар, перетинаючи море на своїх чайках. Козацька чайка (від татарського kaik — круглий човен) була 18-20 м завдовжки, 3-3,5 м завширшки й 3,5-4 м заввишки. Цей човен був спеціально призначений для морських походів. Його основу становив корпус, видовбаний із суцільної колоди та обшитий дошками, по ньому кріпився пояс із сухого очерету, що захищав човен від затоплення. Чайка мала два керма — ззаду і спереду, а також щоглу й вітрила. Інколи човен був озброєний гарматою. Зазвичай на чайці вміщалося 50-70 козаків, озброєних пістолями, рушницями, шаблями, списами, луками та стрілами.

Козаки дуже ретельно готувалися до морських походів: крім запасів зброї та військових припасів, запорожці запасалися одягом і харчами, сухарями, копченим м'ясом, крупами. Категорично заборонялося брати спиртні напої, а за порушення цього закону винний карався на смерть - п'яницю викидали за борт. 

Для морських походів козаки вибирали осінній час, коли хмарні дні й темні ночі допомагали їм зненацька нападати на ворога. Щоб запобігти цим походам, турецький султан посилав проти козацьких чайок великий галерний флот. Однак запорожці не боялися галер, невелика чайка ховалася за морськими хвилями й тривалий час була непомітною для ворогів. Дочекавшись ночі, козаки несподівано нападали на ворожі кораблі. Поки одна половина відважних січовиків веслувала, друга, добре озброєна, кидалася на абордаж галери й захоплювала її.

Узагалі, у небезпечних походах козаки виявляли чимало військових хитрощів. Так, наприклад, щоб підійти до ворога непоміченими, вони могли по кілька годин перебувати під водою й дихати через очеретину, а потім зненацька нападати.

Звичайно, усі походи козаків на татар відбувалися під керівництвом безстрашних гетьманів. У народній пам'яті назавжди залишилися героїчні постаті захисників рідної землі, мудрих і хоробрих гетьманів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного — ватажків, яких дуже поважали козаки.

Лицарські риси П. Сагайдачного привернули до нього запорожців, які 1606 року обрали його гетьманом. Уперше П. Сагайдачний став відомий після морського походу запорожців на турецьку фортецю Варну 1605 року. Через рік запорожці під керівництвом гетьмана здобули штурмом Кафу, спалили турецький флот та звільнили багатьох християнських бранців.

1613 року П. Сагайдачний здійснив ще один вдалий морський похід проти турків і татар.

Славу непереможного полководця гетьман здобув й у двох наступних походах: московському 1618 року й турецькому 1621 року.

1617 року поляки здійснили похід на Московське царство, але він виявився невдалим. Королевич Владислав, який спробував здобути московську корону, опинився в дуже скрутному становищі й почав вимагати негайної допомоги, яку йому могли надати тільки козаки. В обмін на це П. Сагайдачний висунув полякам умови, що передбачали:

• розширення автономії України;

• надання свободи православній вірі.

Польський король мусив погодитися на всі вимоги гетьмана. Петро Сагайдачний з 20-тис. військом вирушив у похід і дійшов аж до Москви, визволивши королевича з оточення. Коли ж козаки повернулися в Україну, польський уряд не поспішав виконувати свої обіцянки.

Займаючи досить тонку дипломатичну позицію, П. Сагайдачний розпочав таємні переговори з Москвою: 1620 року він направив до російського царя козацьке посольство. Проте Москва боялася відкрито втручатися в українські справи, бо це могло спричинити одночасно воєнний конфлікт з двома державами — Польщею й Туреччиною.

Хотинська війна. 1620 року розпочалася війна між Польщею та Османською імперією. Війська турецького султана Османа II розгромили сили коронного гетьмана С. Жолкевського на Цецорських полях у Молдові. Найкращі польські війська були знищені, а відрубану голову С. Жолкевського відправили до турецької столиці, де її насадили на палю для публічного огляду. У цій битві загинув Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана України Б. Хмельницького.

Польський уряд звернувся по допомогу до козаків. 40-тисячне козацьке військо на чолі із Сагайдачним підійшло до Хотина. Тут уже готувалася до бою 35-тисячна польсько-литовська армія. Очолювані турецьким султаном Османом II, турецько-татарські сили налічували 150 тисяч осіб.

Протягом 4 днів (серпень - вересень 1621 року) точилася жорстока битва, у якій весь удар потужного турецько-татарського війська прийняли на себе козаки.

У Хотинській битві сторони зазнали великих утрат, тому Польща й Туреччина розпочали мирні переговори, у результаті яких був укладений Хотинський мирний договір:

• турки обіцяли стримувати татарські напади на землі Речі Посполитої;

• поляки зобов'язувалися припинити походи козаків на Чорному морі.

Гетьман П. Сагайдачний болісно переживав результати Хотинського миру. Крім того, Польща не виконала своїх обов'язків щодо козацтва: не заплатила запорожцям гроші за час воєнних походів, не забезпечила козаків-інвалідів, не вивела війська з Київського воєводства.

Тяжкий моральний стан П. Сагайдачного погіршували страждання від поранення отруєною стрілою під час Хотинської битви. 10 квітня 1622 року він помер і був похований у Братському монастирі на Подолі в Києві.

Незважаючи на тяжкі наслідки Хотинської війни, вона мала неабияке значення:

• турки не досягли своєї основної мети — загарбання українських земель;

• був розвіяний міф про непереможність армії султана (невдача турків під Хотином підняла на боротьбу проти османського панування поневолені народи).

Часи гетьманування П. Сагайдачного відзначалися не тільки воєнними походами, а й культурним піднесенням. З його іменем пов'язане утворення славетної Київської колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською. 1615 року в Києві засноване київське братство, до якого увійшли заможні міщани, шляхта, православне духовенство, а через рік до нього вступив і гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорізьким», узявши братство під свій захист. [20; с. 156]

ВИСНОВКИ

Отже, кінець XVI — початок XVII ст. — це  епоха консолідації всіх прогресивних національних сил України, головною опорою і організуючою силою яких стало козацтво, покликане до дій нагальною необхідністю захисту народу від чужоземного поневолення та систематичного фізичного нищення "людоловами". 

Спираючись на цю національну військово-політичну силу, яка виникла спонтанно, в умовах відсутності державності, український народ у XVI cт. вступив у тяжку боротьбу на два фронти: проти татар і Османської імперії, яка наводила жах на всю Європу, і проти польської шляхетсько-католицької експансії, за спиною якої стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Важливо вказати, що як перший, так і другий аспекти цих визвольних змагань українського народу були тісно пов'язані з важливими процесами й подіями суспільно-політичної історії тогочасної Європи і, більше того, відігравали в них певну роль. Так, козацькі війни з турками й татарами в масштабах континенту були, зрештою, не чим іншим, як важливою ланкою всеєвропейської боротьби з османською аґресією, яка в другій половині XVI й на початку XVII ст. залишалася однією з найгостріших проблем політичного життя Європи. Упродовж XV-XVI ст. без кінця, в різних комбінаціях держав створювалися антиосманські коаліції, велися нескінченні війни, але жодна з них не призводила до "посоромлення півмісяця", до відвернення невідступної турецької загрози. Військово-політичний престиж Османської імперії в тогочасній Європі був дуже високим, а її армія вважалася зразковою і непереможною.

З другого боку, той запеклий опір, що його вчинив український народ поширенню унії і загалом шляхетсько-католицькій експансії, сприймався на Заході як одна з ланок загальної боротьби проти наступу контрреформації; на це не раз вказували дослідники, але найґрунтовніше ця проблема поставлена й розглянута в праці Е. Вінтера "Папство і Русь" [12; с. 253-269]. Таким чином, на даному етапі Україна вступає в тісніші й активніші зв'язки із всеєвропейським суспільно-історичним процесом, і логічним наслідком цього було розширення обізнаності з нею і загальна активізація її культурних і літературних спілкувань із народами Західної Європи.

До того ж, говорячи про рецепцію тогочасного життя України в Західній Європі, необхідно брати до уваги й те, що остання тоді була розділена на релігійно-політичні табори, католицький і протестантський, і в них названі аспекти боротьби українського народу сприймалися по-різному. Козацькі війни з турками й татарами, рішуча відсіч "невірним" і в католицькій, і в протестантській частинах Європи викликали позитивне ставлення, в основному розцінювалися як справа "рицарська й богоугодна". Про це свідчать численні твори, що з'являлися тоді в різних країнах Західної Європи. Що ж до боротьби українського народу проти унії і шляхетсько-католицької експансії, то вона сприймалася на Заході по-різному: з неприхованою ворожістю — в католицькому таборі і зі співчутливим інтересом — у протестантському. І це закономірно, оскільки опір названій експансії на Україні і в Білорусі був пов'язаний з релігійно-політичною боротьбою, яка тоді кипіла по всій Європі.

Отже, Січ діяла як суверенна держава, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.

Незважаючи на те, що українська історіографія займається цими проблемами вже більше двох століть, дослідники лише наближаються до початку їх розв’язання. Праці М.Маркевича, М.Максимовича та П.Куліша були радше нагромадженням історичних матеріалів та фактів. М.Костомаров залишив розвідку про гетьмана І.Свірговського, М.Вахнянин – про спроби запорозьких верхів налагодити контакти з Іраном, К.Заклинський – про переговори козаків із цісарем Рудольфом ІІ. Справжні ґрунтовні дослідження розпочав В.Антонович. Йому належить і теза про притаманний українському народові “демократизм”, носієм якого виступало козацтво. Таке твердження спричинило до спрощеного підходу у вивченні цієї проблеми. Зберегли свою цінність дослідження І.Каманіна, Д.Багалія, І.Новицького, В.Науменка та Є.Барвінського. Але найкращі праці з історії цього періоду належать М.Грушевському (т.7 “Історії України-Руси”.). З конкретно історичних досліджень можна виділити праці В.Доманицького, А.Стороженка, І.Крип’якевича, А.Кримського, М.Возняка, Ю.Крохмалюка, М.Антоновича, Д.Мишка, Л.Винара, О.Барана, О.Гуржія, Я.Ісаєвича, Я.Дзири, Я.Дашкевича, Ю.Мицика, С.Плохія, С.Леп’явка, Н.Яковенко, В.Щербака. 

Проблемою козацького війська в другій половині XVІ – середині XVІІ ст. плідно займається В.Сергійчук, приділивши основну увагу козацьким війнам проти Речі Посполитої. Проте, генеза кримсько-козацьких стосунків, причин морських походів, еволюція взаємодії та взаємин козацьких військ з військовими формуваннями українських магнатів та коронними військами, висвітлені побіжно.

Проаналізувавши бойові дії запорожців впродовж другої половини XVІ – початку XVІІ ст. робимо висновки:

-  у складному вузлі взаємин Речі Посполитої, Оттоманської Порти та Московської держави склався стан стійкої рівноваги, у якій Річ Посполита та Московська держава у взаємному протистоянні потребували підтримки Порти, тоді як остання не була зацікавлена у загостренні відносин із жодною з цих держав, будучи зв’язаною на інших напрямках. Таке становище диктувало політику сторін як у Північному Причорномор’ї, так і стосовно українських земель;

-  Кримське ханство не було зацікавлене у збереженні миру у Північному Причорномор’ї і служило основним фактором дестабілізації у цьому регіоні. Крим підштовхували до агресивних дій уряди Речі Посполитої та Московської держави, зацікавлені у його використанні одна проти одної. Найбільш негативно позначився кримський фактор на становищі українських земель;

- протягом другої половини XVІ – на початку XVІІ ст. в основному завершилося формування українського  козацтва як автономної військової сили, здатної впливати на політику держав не тільки у Північному Причорномор’ї, а й у Східній та Центральній Європі;

- козацькі військові формування за своїм складом, організацією та озброєнням були здатні протистояти кримському війську, османським гарнізонам та військам інших сусідніх держав. На розвиток козацького війська найбільший вплив мали турецько-кримські аналоги;

 - система оборони південних кордонів українських земель залишалася недосконалою, відстаючи від вироблених у сусідніх країнах, через що перехід від оборонної до наступальної тактики в останній третині XVІ ст. був виправданим; 

- походи проти Криму, вершиною яких було здобуття Кафи у 1616 р., а також морські походи до турецьких берегів, найбільші успіхи яких припадають на 1615-1620 рр., були не тільки реакцією козацтва на зростання турецько-татарської експансії, а й частиною стратегії козацтва, яке добивалося узаконення своєї ролі в суспільстві. Ця стратегія була однією з причин, яка привела до Хотинської війни. 

- козацтво зуміло створити одну з кращих європейських структур легких військ, здатних протистояти не тільки кримській армії та османським гарнізонам, але й військам Московської держави, молдовським та частково угорським військам. Ця військова організація не могла протистояти лінійним військам європейських держав, зокрема, Речі Посполитої, хоча остання в XVІІ ст. широко застосовувала козацький досвід при модернізації власних збройних сил.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

2. Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.

3. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

4. Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // Український історичний журнал¬. – 1999. – № 2.

5. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993.

6. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

7. Гійом Левасер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.

8. Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

9. Горбань В.І., Нагорна Т.В. Проблема походження козацтва в історичній науці: Навч. матеріал. – Полтава, 1998.

10. Гурбик А. «Українська Атлантида»: До історії виникнення першої Запорозької Січі // Пам’ять століть. – 1998. – № 5.

11. Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К., 1964.

12. Е. Вінтер. Політика Ватикану щодо СРСР (1917-1968). – М.: Прогрес, 1977.

13. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

14. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. – К. – Запоріжжя, 1997.

15. Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 83–123.

16. Козацькі Січі: нариси з історії українського козацтва ХVI–ХIХ ст. – К. – Запоріжжя, 1998.

17. Кощуба М.В. З історії боротьби проти унії. – К., 1986.

18. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”, 1995 р.

19. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. – К., 1992.

20. Новий довідник: Історія України. – К.: Казка, 2005. – 736 с.

21. Сас П. M. Хотинська війна 1621 року: Монографія — К.: Інститут історії України НАН України, 2011520 с.

22. Шевченко Т. Г. Кобзар. – Х.: Школа, 2007. – 352 с.

23. Шевчук В. О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст.: У 2 кн. – Кн. 1. – К.: Грамота, 2007. – 720 с. 

24. Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану (Друга половина ХV – середина ХVІІ ст.). – К., 2000.

25. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – К., 1990–1993.

26. Яковлєва Т.Г. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України // Український історичний журнал. – 2003. – № 2.